ХЛОПЧИК-ФIГУРКА, ЯКИЙ ЗАДОВОЛЕНИЙ СОБОЮ



Категории Iгор Калинець ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Трохи казка (Скорочено) Ганнуся поверталася додому трамваєм. Була пiзня осiння пора, вiкна запотiли, i на них можна було пальчиком намалювати що завгодно. То й дiвчинка не втрималася: намалювала людинку. Потiм подумала i домалювала людинцi великi окуляри: вийшов досить пристойний Хлопчик, Хлопчик-Фiгурка. Крапка, крапка,          дужок пара:                очi це                          без окулярiв.              Потiм коло i два вуха  голова без капелюха. А вiд кола Риска вниз   то є нiс,                      а пiд ним                    риска рот:              аж додолу  роздвоïлась довга тичка: ноги це без черевичкiв. риска груба                чи тонка                   приховала                    язика,                          От.                              Трохи вище iз бокiв палки двi руки це без рукавiв. Ось закiнчена картинка: нарисована людинка. Виходячи з трамвая, Ганнуся почула: Дiвчинко, подай менi руку, бо сам не зiйду: можу загубити окуляри. Ганнуся оглянулася: Хлопчик-Фiгурка (далi будемо його скорочено називати Ха-еФ, але не Ха-Фе, як часто хочеться лiтеру Ф назвати) стояв поруч вiкно було чисте. Йому справдi було важко зiйти по схiдцях. Ганнуся взяла його за руку, i вони опинилися на хiднику. Як ти, хлопчику, зiйшов iз вiкна? запитала дiвчинка. А просто: узяв i вiдклеïвся. Я не люблю возитися трамваями, щоб усi гапилися на мене: можуть i стерти, пояснив вiн. Краще вiзьми мене зi собою. Йти важко, бо мокро пiд ногами, сказала Ганнуся. Лiпше залазь до мого наплечника. Вона вiдчинила ранець i Ха-еФ дуже спритно скочив у альбом. О,  тут  альбом  для  малювання! вигукнув  вiн. Я  поживу  в  ньому. Яка дивна пригода трапилася зi мною, думала дiвчинка, нiколи б не сказала, що нарисована людинка може ожити. Удома перед сном Ганнуся пригадала про Ха-еФа. Вона вийняла альбом хлопчик якраз умiстився на аркушi, нiби його там нарисували. Що ж робити, мiркувала школярка, чи вирвати аркуш, чи, може, вдасться Ха-еФа звiдти вигнати. Бо за такий рисунок можна отримати одиницю. Хлопчику, чи ти можеш вiдклеïтися з альбому, отак, як ти вiдклеïвся з вiкна? запитала дiвчинка. Звичайно. Але ж ти менi дозволила тут розташуватися. Я дуже полюбляю альбоми. Можеш мене навiть розмалювати кольоровими олiвцями. Добре, розмалюю, пообiцяла Ганнуся. Але я хочу, аби ти забрався з альбому на урок малювання. Бо ще схоплю двiйку! Як скажеш, згодився Ха-еФ. Але вже нехай переночую в альбомi. А зрештою, хiба я не вартую п'ятiрки? Авжеш, що вартуєш. Але спробуй довести це вчителевi малювання! Дякуй, що я не примовляла, як деякi хлопчиська, коли рисувала: Крапка, риска, крапка, риска фотографiя твого писка! Тодi б ти не вартував доброï оцiнки. Не будемо сперечатися, сказав Ха-еФ. Я вже нарисований, i менi видається, що цiлком пристойно. Дякую. Я задоволений собою. Та наступного дня Ганнуся не мала й маленькоï хвилинки, аби згадати про гостя в альбомi. Вона геть забула про нього, нiби то був сон. I коли вчитель малювання переглядав домашнi завдання, то, розкривши Ганнусин альбом, засмiявся: Ганнусю, що тебе потягло на дитячий рисунок? Чи, може, тобi меншенький братик нарисував цю людинку? Ганнуся почервонiла, але змовчала: в неï не було меншого братика. То я... так бавилася, вiдповiла вона. Це трохи було правдою, але не всiєю. В усю правду вчитель нiколи б не повiрив. Гаразд, сказав учитель малювання. За попереднiй малюнок Зима на нашому подвiр'ï ставлю тобi п'ятiрку. А забавляйся другий раз на окремому аркушi, а не в альбомi. I на сторiнцi, де спокiйно прилип Ха-еФ, що не подавав жодних ознак життя, учитель виписав великий червоний знак запитання. От, я тепер iз червоним знаком запитання. Це надає менi таємничостi, запишався Ха-еФ. Нехай думають про мене бозна-що, нiкому не розкрию таємницi. Я задоволений собою. Ха-еФ продовжував мiркувати: Але ж яка у мене таємниця? Нарисувала мене дiвчинка на запiтнiлiй шибцi i все тут! Треба щось вигадати, щоб червоний знак запитання даремно не стовбичив на аркушi. Конче треба придумати собi загадкову iсторiю. Ха-еФ надовго задумався: вiн мав час, поки Ганнуся добереться зi школи додому. Увечерi вона вийняла альбом i стала розмовляти iз Ха-еФом. По-перше, сказала вона, ти не виконав мого прохання: не покинув альбом на уроцi малювання. Ти сам чув, що говорив учитель! Менi було неприємно вислуховувати його кпини. По-друге, я подумала, що ти не є насправдi i що тебе в альбомi давно нема. Та, на жаль... Чому на жаль? запитав Ха-еФ. Я думаю, що на щастя! Адже не кожна фiгурка, нарисована не кожною дiвчинкою не на кожному трамвайному вiкнi, оживає. Хiба не так? О так-так! згодилася дiвчинка. Оте на жаль у мене просто вихопилося. Перепрошую. Я пригадала клятий знак запитання в альбомi. Нiякий не клятий, заперечив Ха-еФ. Навпаки, вiн надав менi таємничостi. Бо навiть сам учитель малювання, що закiнчив Академiю мистецтв, нiчого не знає про мене. Iнакше вiн не ставив би знак питання, а виписав би знак оклику! Оклику? здивувалася Ганнуся. Чому оклику? Той знак означав би, що рисунок саме враз. А я саме такий, запевнив Ха-еФ. Я задоволений собою! Я мав би бути в оточеннi цих обох знакiв: з одного боку, я не всiм зрозумiлий тут i знак запитання. А з другого, я найдостойнiший з-помiж хлопчикiв-фiгурок тому i знак оклику. I тiльки червоний. Можливо, що й так. Але я мусила б про тебе щось довiдатися. Придумай собi бiографiю, мовила дiвчинка. Нема проблеми, вiдказав Ха-еФ. Залиши мене до ранку в наплечнику. Чи можу я скористатися твоєю ручкою i зошитом? А також твоïм почерком? Користуйся на здоров'я, байдуже згодилася Ганнуся. Вона не сприйняла всерйоз говорення Ха-еФа. Вона вважала, що вiн нi писати, нi читати не вмiє. Адже його цьому нiхто не вчив. Навiть вона. Адже до цього вiн нiколи нiде не iснував. Та й до школи не ходив. Хiба оце сьогоднi. Але там азбуки не вчили, бо то уже не перший клас. Ганнуся не подумала, що ось вiн не вчився ходити, а ходив, не вчився говорити, а розмовляв як дорослий. Словом, злегковажила собi дiвчинка. А зранку, на уроцi украïнськоï мови, вона розгорнула зошит i вжахнулася: кiлька сторiнок було списано зовсiм ïï почерком, що й не розрiзниш. Але ж я не писала, мало не заплакала вона. Ось що було написано в Ганнусиному зошитi. Автобiографiя Вiдразу пояснюю, що складне слово автобiографiя складається iз трьох неукраïнських частин, що означають: авто сам, бiо життя, графiя опис, тобто сам описую життя. Або по-нашому Мiй життєпис Я походжу з далекоï планети Хвiгурiя, де всi мешканцi такi, як я хвiгурки. Наша планета вигiдна для життя хвiгурок, бо вся забудована довгими скляними стiнами. Вона нагадує скляний лябiринт. До стiн легко причiплятися. Отож, на однiй такiй стiнi мешкав я з цiлою родиною. Але щоразу бiльше нас ставало на планетi не було вже де розмiщуватися. Тодi наш володар Хвiгурiй Десятий зiбрав Велику Раду Хвiгурiï, щоб вирiшити, як далi маємо жити. Вiн промовив: Моï дорогi хвiгуряни! Наша Хвiгурiя стає затiсною нас щораз густiше. Коли хтось покидає своє мiсце на стiнi задля гостювання чи прогулянки, то немає певностi, що, повертаючись, застане його вiльним. Краïна перенаселена. До того ж у боротьбi за незайняте мiсце всi хвiгурки вимiшались. Отож, розпадається сiм'я, родина, бо чужi хвiгурки втискуються за найменшою можливiстю. Також нема мiсця на новi склянi стiни. Настає чистий тобi Вавилон. Який же вихiд iз нашоï сутужноï ситуацiï? Або стерти частину хвiгурок зi стiн, або вислати частину нашого населення на iншi планети, наприклад, на Землю. Вислати на Землю! загудiла громада, бо нiхто не хотiв бути стертим зi стiни з лиця Хвiгурiï. Отже, iз життя. Хоч i тiсненько, а все-таки лiпше iснувати, анiж не iснувати. Отож, кiлька тисяч добровольцiв-хвiгурян, у тому числi i я, подалися в космiчнi мандри. Я попрощався з рiдними, хоч це було нелегко вони в пошуку за вiльним мiсцем були розкиданi по цiлiй планетi. Прощання забрало декiлька мiсяцiв i ось я на Землi. Дорога була доволi довгою. Ми лежали спресованi у скляних штабелях. Коли наш космiчний корабель увiйшов в атмосферу Землi (атмосфера це повiтря, яке огортає планету Земля), скло терлося об повiтря, а вiд тертя стало нагрiватися, аж плавитися. Ми вчасно повiдтулялися i порозсiювалися по усiй землi. Я причаïвся, невидимий, на трамвайнiй шибцi, аж поки дiвчинка Ганнуся не вiдновила моє iснування, накресливши пальчиком мою подобизну саме там, де я був. Тепер я замешкав у ïï альбомi. Хлопчик-Хвiгурка. Ганнуся ледве встигла прочитати коло неï стояла учителька украïнськоï мови, що саме збирала для перевiрки зошити з домашнiми вправами. Ганнуся тiльки зiтхнула: знову буде клопiт, треба буде пояснювати, як з'явився у зошитi життєпис Ха-еФа. Що сказати? Хто повiрить у правду? О, як багато ти, Ганнусю, написала, сказала вчителька тут же. Що це за такий життєпис? Цiкаво, цiкаво. Поки вчителька читала життєпис, у класi було тихо як у вусi. Тодi вона запитала зовсiм похнюплену дiвчинку, на очах якоï блиснули слiзки: Це ти сама, Ганнусю, написала оповiдання? Дiвчинка ще дужче почервонiла i щось невиразне промугикала. Вiдповiсти, що хтось написав у ïï зошитi... ïï ж таки почерком, не годилося. Це я... переписала... з дитячого журналу, раптом спало на гадку Ганнусi. Отож, воно тобi сподобалося, якщо переписала. А з якого журналу? не облишила бiдну дiвчинку вчителька. Ганнуся хотiла вiдповiсти, що iз Соняшника, але згадала, що вчителька отримує цей часопис i часто читає з нього на уроках. Краще хай буде, що сама придумала. А там якось буде. Так i зробила. То я тебе вiтаю, Ганнусю! Ти написала гарний твiр. I без помилок. Правда, тепер в украïнськiй мовi пишемо лiтеру ф, а не хв, як колись давнiше вимовляли подекуди в народi. От i скочила в халепу, думала дiвчинка. Тепер даватимуть менi завдання складати казки чи оповiдання. I що буде? Тiльки навiки осоромлюся. А може, й навчуся писати? Варто лише почати. Вчителька повернула зошит. Пiсля Мого життєпису червоним олiвцем було написано гарно. I стояв велично-червоний знак оклику. Ха-еФ буде задоволений з такоï оцiнки, подумала Ганнуся. На перервi Богданко бiгав за Ганнусею i дражнився: Ганнуся-письменниця, Ганнуся-письменниця!.. А тобi заздрiсно? Сам такого не вмiєш написати, тому й обзиваєшся, заспокоïла хлопця Соломiйка, Ганнусина приятелька. Та Ганнуся не зовсiм добре почувалася: твiр все-таки не ïï. А тут ще наступного уроку (це був урок читання) вчителька викликала дiвчинку на середину класу i попросила для усiх прочитати Життєпис. Стало тихо хоч маком сiй, а пiсля читання учнi плескали. Це ще бiльше занепокоïло Ганнусю. Як менi викрутитися з цiєï катавасiï? думала вона. В оповiданнi бракує опису того хлопчика, сказала вчителька, не зовсiм зрозумiло, як виглядають отi фiгурки. Дiвчинка вийняла альбом i показала портрет Ха-еФа, який преспокiйно, мов би нiчого не трапилося, лежав нарисований. Богданко, який чувся трiшки винним перед Ганнусею, попросив дозволу крейдою на таблицi нарисувати такого ж хлопчика. Це було дуже просто: Крапка, крапка, дужок пара: очi це без окулярiв... (i так далi) Правда, потiм вiн, хвилинку помiркувавши, дорисував i окуляри. Вчителька запитала, чи дiтям сподобалося оповiдання, i всi хором пiдтвердили, що так. Отож, дiти, як ви гадаєте: це казочка чи фантастичне оповiдання? Мабуть, фантастичне оповiдання, сказала Соломiйка, бо там є про далеку планету Фiгурiю, про зовсiм iнший свiт, анiж на землi. Добре, згодилася вчителька, може, ще хтось спробує за вихiднi скласти оповiдання на вiльну тему. Позич менi свого Ха-еФа, попросила Ганнусю Соломiйка. Я буду дивитися на нього i спробую щось вигадати. Бери, радо погодилася Ганнуся. Вона вирвала аркуш iз альбому i Ха-еФ помандрував у ранець приятельки. Соломiйка сидiла над рисунком цiлий суботнiй вечiр замiсть дивитися фiльм про iнопланетянина Альфа, але нiчого цiкавого не могла придумати. Правда, ïй пригадалася печера в Дуднищi, яку вона вiдвiдала з пластунами на лiтнiх канiкулах. Звичайно, Соломiйцi не спало на гадку порадитися з Ха-еФом, бо Ганнуся не призналася навiть ïй, що той умiє i розмовляти, i писати. I коли почула голос то аж стрепенулася вiд несподiванки говорив-бо Ха-еФ: Не журися, Соломiйко, iди спати. Я щось придумаю. Може, менi вчувається, подумала дiвчинка, напевно, я задрiмала над зошитом. Пiду вже спати. Нi-нi! Ти не задрiмала, почула Соломiйка. Це я, Хлопчик-Фiгурка. Я вмiю розмовляти i писати життєписи. Хiба ти не чула мого життєпису з Ганнусиного зошита? Я даремно не отримую знакiв окликiв! До речi, червоним олiвцем. Я задоволений собою! То це ти склав Ганнусине фантастичне оповiдання? зачудувалася Соломiйка. А Ганнуся не призналася... А хто б ще?! вигукнув хвалькувато Ха-еФ. Я це роблю чудово на п'ятiрки зi знаком оклику. Тому не журися, iди до лiжка, бо вже пiзня година. Чи дозволяєш менi скористатися твоïм зошитом i ручкою? I почерком? Дозволяю, вiдповiла Соломiйка, дедалi зачудованiша. Дякую, сказав Ха-еФ, але, поки Соломiйка не встала з-за столу, попросив. Нарисуй на моєму аркушi червоним олiвцем знак оклику для рiвноваги зi знаком запитання, будь ласка. Задовольнивши прохання Ха-еФа, дiвчинка залишила аркуш на столi. А назавтра у зошитi було: Мiй другий життєпис Татарська орда розтеклася, як повiнь, по нашiй краïнi: димiли села та мiста, людей хапали в полон, або ясир (це по-татарськи). Жителi втiкали в лiси i дебри, ховалися по ярах i вертепах, шукали схову в печерах. Тiльки тi, що вмiли тримати зброю, збиралися у боярських дворах, щоб з'єднатися у загони для захисту. До одноï печери набилося багато челядi: жiнок, стареньких, дiтей. Малий Iвасик з iншими дiтьми забився у темний куток. Вiд ватри, що палала посерединi, вiдблиски миготiли по стiнах. Iвасик роздивлявся дивнi малюнки, хоч, може, нiчого дивного в них не було: хвiгурки людей i тварин. Вони були рiзанi у каменi дуже просто, нiби по-дитячому. Тут, певно, колись мешкали люди i дiти вирiзали рисунки на стiнах, думав Iвасик. А можливо, вони, як i ми, ховалися вiд ворогiв. Iвасик пальцем водив по заглибленнях рисункiв. Саме там i я, Хлопчик-Хвiгурка, був нарисований у печерi. Менi було приємно вiд теплого людського дотику. Здавалося, що я оживаю, починаю мислити i згадувати минуле. Нi, Iвасик помилявся: то не дiти нас рисували, а сивобородi жерцi-волхви рiзали хвiгурки, промовляючи якiсь молитви-заклинання. Це було дуже i дуже давно, i я вже не мiг пригадати, що то були за чудодiйнi заклинання. Та нам передавалася ïхня чарiвна сила. Тому Iвась, котрий торкався мене пальцем, теж сповнювався нею. Вiн вирiс розумною i богобоязливою людиною. Вiн жив довго в монастирi й писав мудрi книги, навiть сам вирiзав рисунки на дошках. Це були дереворити, що ними, покритими хварбою, вiдтискалися iлюстрацiï у книгах. I пiдписувався вiн пiд ними як Iоан Печерський. А ось зовсiм недавно дiти з товариства Спадщина, що у Львовi, вiдвiдали нашу печеру. Один iз них, освiтлюючи собi дорогу лiхтаркою, ковзнув променем по стiнi вiн вихопив мене з пiтьми. I, коли вiн обмацав мене пальцем, менi здалося, що я перейшов у нього. По мандрах у горах спадщанцi повернулися до Львова. Хлопець, добираючись трамваєм додому, пальцем повторив мою хвiгурку на вiкнi. Потiм вiн вийшов, залишивши мене самого мандрувати мiстом. Та не надовго. Бо коли до мене усмiхнулася школярка, я подався за нею до виходу з трамвая. Тепер мандрую на ïï аркушi з альбому, i цi мандри менi до вподоби. Я задоволений собою. I це оповiдання гарне, похвалила вчителька на уроцi лiтератури. Вона також вивела великий червоний знак оклику пiсля слова гарно. Тiльки ти, Соломiйко, повторюєш Ганнусину помилку, пишучи ф через хв. Хто скаже, яке це оповiдання? Географiчне! вигукнув поперед усiх Богданко. Бо там розповiдається про печеру в Дуднищi. Дещо географiчне, згодилася вчителька. А ще яке? Iсторичне, мовила Ганнуся. Там є про нашу iсторiю, як у книжцi Лотоцького Княжа слава. Та й пригодницьке, додала Соломiйка, бо там iдеться про пригоди Хлопчика-Фiгурки колись i тепер. Дуже добре, сказала вчителька. От бачите, такий невеличкий твiр, але вiн одночасно iсторичний, пригодницький, географiчний, а навiть, якщо ви згоднi зi мною, i фантастичний. На великiй перервi Ганнуся i Соломiйка замiсть тiшитися, що ïх усi, разом з учителькою, вважають авторами чудових оповiдань, засумували. Що ж нам робити, Соломiйко? каже Ганнуся. Адже ми нiчого не написали. А неправда завжди вилазить боком. Напевно, будуть i неприємностi. Тiльки наïмося сорому. Може, варто признатися, запропонувала приятелька, що то написав Хлопчик-Фiгурка? Я б дуже хотiла це зробити, сказала Ганнуся, але хто повiрить, що нарисована людинка може писати оповiдання? Тiльки нас засмiють. Почекаймо ще день-два, на це озвалася Соломiйка, а там подивимося, що буде. Може, Хлопчик-Фiгурка якось сам себе викаже? У мене з'явилася iдея, зрадiла Ганнуся. Запхаймо рисунок iз Ха-еФом Богданковi в ранець. Може, у нього в зошитi також з'явиться якийсь життєпис. А тодi буде нагода признатися. Бо вчителька напевно вже не повiрить, що Богданко може щось написати. Дiвчатка втiшилися такiй гадцi. Вкласти непомiтно аркуш з альбому було не важко ранець хлопця лежав вiдчинений: з нього неохайно стирчали зошити i книжки. Ледь защiпнувши його, Богданко помчав додому. До урокiв i не думав братися: побiг до хлопцiв на подвiр'я, потiм читав свого улюбленого Тома Сойєра, врештi позабавлявся на татковому комп'ютерi. Уроки зробив? запитала мама, що пiзно повернулася з працi. Угу, невиразно вiдповiв Богданко, а сам подумав, що на перервах повiдписує домашнi завдання. Коли вiн вкладався спати, то виразно вчув голос: Я Хлопчик-Фiгурка. Ти чого мене не вийняв iз ранця? А хiба я тебе замикав? У моєму ранцi тебе нiколи не було. Я вже пiвдня сиджу запертий у твому ранцi. Ти повинен був, роблячи уроки, наткнутися на мене i порозмовляти. Порозмовляти? здивувався Богданко. Ти ж нарисований, хiба ти можеш говорити? А що я роблю зараз? Сподiваюся, ти не оглух? ображено вiдповiв Ха-еФ. До того ж я вмiю краще вiд тебе писати: без помилок i калiграфiчно. Пишу я на п'ятiрки зi знаком оклику! От! А що це таке калiкофiчно писати? запитав хлопець. Вiн таки пiдвiвся i витяг рисунок iз торби. I як вiн туди потрапив? дивувався Богданко. Калiграфiчно, поправив Ха-еФ. Калiграфiя це дуже гарне, акуратне писання. Ти хiба не читав Франкове оповiдання Красне писання? Нi, зiзнався хлопець. Я читав Грицеву шкiльну науку про бабугаламагу. Там про калiдрапiю не було. Але хiба отими грабельками, що маєш замiсть пальцiв, можеш калiдрапiчно писати? У всякому разi, ображено вiдповiв Ха-еФ, отими грабельками можу писати як завгодно. I дуже гарно насамперед. Калiграфiчно, а не калiдрапiчно. От ти своïми пальцями шкрябаєш, дряпаєш, як курка лапою, таки калiдрапiчно. Не зовсiм як курка прочитати можна. Тепер калiграфiï нiкому не треба: є друкарськi машинки, ксерокси, комп'ютери, знайшовся на вiдповiдь Богданко. До речi, на комп'ютерi вмiю класно бавитися. I завжди виграю. Овва! чим хвалитися, вiдповiв Ха-еФ. Я сам хлопчик iз комп'ютера. I зi мною ледве чи виграєш. Я тут задоволений собою! Заклад, що виграю? запитав хлопець. Згода! вiдповiв Ха-еФ. Якщо ти програєш, то носитимеш мене на плечах своєï майки цiле лiто. А як виграю? не погодився Богданко. Вiн соромився носити на майцi такий дитячий рисунок. Тодi допомагатиму тобi писати домашнi вправи. Хоч до цього не дiйде, бо я не програю. Ти вмiєш писати твори? здивувався хлопець. Хоч, правда, чого я дивуюся? Ти вмiєш говорити i грати. Хiба ти, Богданку, не слухав моïх життєписiв iз зошитiв дiвчаток? Оце так! То ти утнув цi оповiдання? А я думав... не докiнчив Богданко. Вiн був розчарований, що не дiвчатка написали твори про Хлопчика-Фiгурку. А вiн ïх вважав письменницями. Хлопець iз рисунком пiдiйшов до комп'ютера. Вправно увiмкнув його i став вiдшукувати на екранi гру. Я нiколи не бачив гри з тобою, сказав вiн. Гра простенька, вiдповiв Ха-еФ, мене рисує кольоровими крейдами дiвчинка на тротуарi. З-за рогу раптом з'являється двiрничка i мокрою шваброю береться малюнок стерти. Отже, ти будеш тою двiрничкою i водитимеш пультом (мишкою як усi називають). Поки стираєш, дiвчинка мене вирисовує в iншому мiсцi. Тiльки встигай за нею. Стерти можна швидше, анiж нарисувати, не розгубився Богданко. Починаймо! Я майже готовий, мовив Ха-еФ. Хлопцевi зовсiм не дивно було, як Ха-еФ опинився на екранi. Його справдi вималювала крейдою дiвчинка, досить подiбна до Ганнусi. З-за рогу наблизилася двiрничка зi щiткою. Тепер треба було нею покерувати. Тож Богданко став манiпулювати комп'ютерною мишкою, щоб стерти фiгурку. Всього Ха-еФа неможливо було захопити щiткою вона не була настiльки широкою. Змивати треба було частинами: окремо пiвголови, руку i ногу, а тодi вже iншу частину голови, другу руку та другу ногу. Звичайно, можна було водити щiткою i в iнший спосiб для того була забава. Та дiвчинка завжди випереджувала. Богданко напружився вiн за два помахи навчився стирати рисунок. I тому десь на десятiй фiгурцi наздогнав дiвчинку: вона не могла малювати, бо щiтка вiдразу поïхала по ïï руцi. Я виграв! Я виграв! зрадiв хлопець. Я ж тобi казав, що класно граю. Тепер будеш менi служити! Заклад є заклад, промовив розважливо Ха-еФ iз аркуша альбому: вiн знову там появився. Сам. Зi знаком запитання i знаком оклику. Отож, пиши оповiдання. Але не калiграфiчно, а так, як я пишу. Я також хочу бути письменником. Моє оповiдання має бути найкращим, розкомандувався Богданко. Гаразд, каже Ха-еФ. Спочатку обведи мене кольоровими олiвцями, бо хочу веселiше виглядати: я мушу бути задоволений собою. Тодi поклади мене до ранця на нiч: оповiдання буде. Тiльки дозволь менi скористатися твоєю ручкою i зошитом. I хоч я програв, все одно я задоволений собою. I ось воно, оповiдання: Мiй третiй життєпис Я жив у коморi-пам'ятi комп'ютера. Там, можливо, тiсно, а можливо, не тiсно. Бо я був i в той же час не був. Там я не виглядав хвiгуркою. Але в кожну мить я мiг стати цiлим собою. Чи там був час? Може, був, а може, не був я не вiдчував нiчого i не знав, чи минають днi i ночi. Я не бачив i не чув, що робиться поза мною. Навiть коли вмикали комп'ютер та вибирали рiзнi iншi програми, я про них абсолютно не здогадувався. Бо в менi нiчого не дiялося. Але, лише викликали програму зi мною, тобто коли посилали виклик по мене, я тодi отримував тiло, прокидався зi сну, в якому нiчого нiколи не снилося. Навколо все теж оживало для мене. Напевно, так було не часто. Тож, коли я став собою, намагався у хвилини появи на екранi не животiти, а жити повноцiнно, не змарнувати нi секунди. I ще я думав, як не дати себе стерти з лиця землi (чи то з тротуару, як у грi, де мене вирисовувала дiвчинка). Я так напружено думав, що моя думка, моï вiдчуття передавалися хлопчиковi Богданковi, який сидiв бiля комп'ютера з мишкою у руцi. Вiн, здається, вловлював ïх розумом. Я часто гадав, як би то залишитися хвiгуркою i пiсля забави, не зникати у невiдомостi, а якось визволитися з комп'ютера на волю, опинитися у Богданковому свiтi. Я не хотiв повертатися у нiщо. Менi хотiлося самому водити мишкою. Одного разу я почув, як Богданкiв татко розповiдав йому про шкiдливий комп'ютерний вiрус, що поïдає усi програми i може стерти навiть мене. Тобто нi з мене нiчого не залишилось би, нi з моєï гри також. I я уявляв себе лицарем, що вийшов на поєдинок iз вiрусом i побиває його списом на смерть. Може, тодi менi як переможцю дозволять не зникати, а жити вiльно i вийти на волю поза екран. Але то були марнi сподiвання. Якось менi здалося, що Богданко вловив моï думки-бажання, бо у нього прохопилося: Як жаль менi Хлопчика-Хвiгурку: його вiчно стирають з лиця землi. Я визволю його з цiєï гри. Вiн попросив свого татка, аби татко видрукував Ха-еФа на паперi. Це робиться на диво просто. Вiдбивається на принтерi (так називається друкарка, що пов'язана з комп'ютером) буквально за якiсь секунди те, що є на екранi. Мiй вiдбиток був побiльшений у розмiрi, наскiльки вiн мiг змiститися на аркушi паперу. Богданкiв татко сказав, що коли мою програму вкласти в iншi, лiпшоï марки комп'ютер i принтер, то рисунок може вийти кольоровим. Але я радий навiть iз чорно-бiлого друку. Краще бути вiльним чорно-бiлим, анiж кольоровим у неволi. Богданко втiшився Ха-еФом на паперi, вiн обвiв рисунок кольоровими олiвцями. Ось таким я тепер мандрую по бiлому свiтi, завжди задоволений собою. Хлопчик-Хвiгурка. Вчителька усмiхнулася, прочитавши оповiдання у Богданковiм зошитi, заледве даючи собi раду з нерозбiрливим почерком. Признайся, Богданку, хто тобi допомiг скласти цей життєпис Хлопчика-Фiгурки? I що це за змова цiлого класу писати тiльки хв замiсть ф? запитала вона. Начебто рука твоя: бiльше нiхто у свiтi не має такого жахливого почерку. Я сам придумав оповiдання, невпевнено пробелькотiв хлопець. А тодi сталося щось дивне у Богданка вирвалося якось несподiвано навiть для нього самого: То написав Хлопчик-Фiгурка! Вчителька та й цiлий клас недовiрливо глянули на хлопця ще мить i всi стали б смiятися з такого жарту. Богданко на пiдтвердження витяг аркуш, той, з Ганнусиного альбома, на якому Ха-еФ був помiж червоними знаками запитання й оклику. Та несподiванка на цьому не скiнчилася: з-за парт одночасно схопилися Ганнуся i Соломiйка i так само разом проказали на цiлий клас: I нам оповiдання писав Хлопчик-Фiгурка, але ми боялися признатися: бо хто ж у таке повiрить? Довелося усiм повiрити в iснування Ха-еФа, що пише своï життєписи. До того ж через хв. Хiба це не доказ? Врештi сам Ха-еФ подав голос, запевнюючи усiх, що вiн напише кожному учневi свою бiографiю. Тiльки iстота, що задоволена собою, може це зробити, запевнив вiн на цiлий клас. Менi здається, що оця пригода трапилася тiльки тому, що Ганнуся мала необережнiсть дорисувати Ха-еФовi на трамвайнiй шибцi окуляри. Тому вiн такий розумний. Буває ж таке! Хiба нi?
ХЛОПЧИК-ФIГУРКА, ЯКИЙ ЗАДОВОЛЕНИЙ СОБОЮ